загрузка...

Название: Екологія міських систем

Тема 9. лекція 25-29 (зм28-34). екологічні задачі проектування з формування та поліпшення міського середовища

 

Захист повітряного басейну від забруднення при розміщенні промисловості

 

Частка промислового виробництва в економічному комплексі міста є домінуючою, визначаючи його роль і значущість в економіці країни, також функціональний та архітектурний обрис поселень.

Промислові території займають в окремих випадках до

40 – 50 \% міських територій.

З метою впорядкування розміщення промисловості, планування та забудови промислових територій розроблені нормативні та рекомендаційні документи: «Санитарные нормы проектирования промышленных предприятий» СН 245-71, «Рекомендации по формированию производственных зон города» та ін. Однією з основних вимог до розміщення промисловості в місті є санітарно-гігієнічні, а саме: максимальна нейтралізація несприятливого впливу промислових підприємств на довкілля (воно регламентується правовими заходами щодо охорони атмосферного повітря відповідно до Закону України «Про охорону атмосферного повітря»).

Щоб уникнути впливу шкідливих викидів промислових підприємств на сельбищні території міста й на інші підприємства слід дотримуватися необхідних санітарних розривів між ними та джерелами шкідливих викидів і створювати озеленені санітарно-захисні зони (СЗЗ).

Санітарний розрив – це відстань від джерел шкідливих викидів в атмосферу до меж сельбищної території чи іншого підприємства.

Санітарно-захисна зона – територія між межею промислового вузла та межею сельбищної території.

Залежно від тих шкідливих речовин, що виділяються, і умов технологічного процесу, а також з урахуванням заходів щодо очищення викидів у атмосферу промислові підприємства згідно з СН 245-71 поділяються на 5 класів, відповідно до яких встановлюються розміри СЗЗ:

І – 1000м;

ІІ – 500м;

ІІІ – 300м;

ІV – 100м;

V – 50м.

Необхідно розраховувати в кожному конкретному випадку за допомогою математичних методів величину санітарних розривів з урахуванням планувального рішення території СЗЗ, її озеленення, технологічних характеристик виробництв, метеорологічних і рельєфних особливостей району будівництва; тобто умов розсіювання шкідливих викидів.

До основних завдань архітектурно-планувальної організації СЗЗ промислових підприємств належить забезпечення високої санітарно-гігієнічної ефективності та раціонального народногосподарського використання території та її містобудівної ефективності.

Планувальна організація СЗЗ базується на зонуванні її території (рис. 8) з виділенням 4-х основних зон:

припромислового захисного озеленення (13 – 56\% загальної площі СЗЗ);

присельбищного захисного озеленення (17 – 58\%);

зони планувального використання (11 – 45\%);

сільськогосподарського використання (для СЗЗ глибиною понад 10км);

транспортно-комунікаційні смуги займають 3 – 5\% загальної площі зони.

У містах з усталеною забудовою мають місце переважно 3 характерні типи СЗЗ:

кругові – при повному оточенні підприємства житловою забудовою;

секторні – при частковому оточенні підприємства житловою забудовою та при примиканні заводу до природної перепони, що обмежує розвиток сельбищної зони;

трапецевидні – при відриві підприємств від сельбищної зони.

Розрахункова площа озеленення СЗЗ коливається в межах

33 – 80 \% території зони залежно від умов забруднення та рослинного асортименту, що використовується. Основна функціональна спрямованість організації захисного озеленення, що визначає параметри СЗЗ – нейтралізація шкідливих викидів. Структура, прийом і асортимент посадок розраховуються залежно від характеру забруднювачів, концентрації забруднення, прогнозу динаміки забруднення тощо.

СЗЗ – складна, дорога споруда, що не ліквідує повністю токсичні викиди, які накопичуються в атмосфері. Тому актуальними завданнями залишається максимальна локалізація шкідливих речовин, що створюються на виробництві, в самому технологічному устаткуванні та їхня утилізація.

Рис. 8. Схема функціональної організації санітарно-захисної зони

(за Г.К. Клобко):

1 – головне підприємство; 2 – сельбищна територія; 3 – супутні підприємства, комунально-транспортні об’єкти; 4 – громадський центр промислового комплексу; 5 – розрахункова межа наближення припромислового захисного озеленення до головного підприємства; 6 – розрахункові межі санітарних обмежень наближення супутніх підприємств до головного; 7 – розрахункові межі санітарних обмежень розміщення громадського центру промислового комплексу; 8 – розрахункові межі ГДК викидів, що визначають межу житлової зони: пил, сірчаний газ, окис вуглецю, окисли азоту; А1 – зона припромислового захисного озеленення; А2 – зона присельбищного захисного озеленення; Б – зона планувального використання; В – зона сільськогосподарського використання; А11 – призаводська підзона;

А12 – підзона розміщення припромислового озеленення; Б1 – підзона санітарних обмежень планувального використання; Б2 – підзона розміщення супутніх виробництв; Б3 – підзона розміщення комунально-транспортних об’єктів; А21 – підзона розміщення присельбищного озеленення; А22 – підзона розміщення громадського центру

Залежно від санітарних характеристик, шкідливих речовин, що виділяються на виробництві, їхнього характеру та величини, а також сумарного впливу (ефект сумації дії шкідливих речовин) здійснюється доцільне групування підприємств і встановлюються місця їхнього розміщення в структурі міста:

роздільне – в різних частинах міста, віддалене від сельбищної території розміщення груп підприємств або цілих промислових районів, виробництва яких виділяють значні кількості шкідливих речовин;

послідовне багаторядне розміщення відносно сельбищної зони груп підприємств за принципом збільшення шкідливості.

До числа містобудівних прийомів розміщення підприємств у межах промислових районів, спрямованих на поліпшення санітарно-гігієнічних умов, належать:

стрічкове однопанельне розміщення – для підприємств однакових чи близьких за санітарною класифікацією виробництв;

послідовне багатопанельне – для підприємств різних за санітарною класифікацією виробництв.

При цьому найнесприятливіші в санітарному відношенні підприємства розміщуються в панелі, більш віддаленої від сельбищної зони, а менш шкідливі – в панелях, наближених до сельбищної зони.

Прийоми розміщення й організації промислових вузлів і промислових районів значною мірою визначаються специфікою природно-кліматичних умов (атмосферні умови накопичення та розсіювання шкідливих домішок, рельєф, характер рослинності тощо). Особливо складним є взаєморозміщення промислової та сельбищної зон в умовах складного рельєфу в поєднанні метеорологічними умовами, несприятливими для розсіювання шкідливих викидів.

Для зменшення концентрацій шкідливих домішок у повітрі в районах викидів часто використовують високі димові труби, але зона максимального забруднення знаходиться на відстані в межах 10 – 40 кратної висоти труби, й при цьому збільшується. Цей метод може використовуватися тільки в районах з малою щільністю населення та на територіях, що не використовуються під сільськогосподарські культури. Збільшити діючу висоту труб можна розміщенням джерел шкідливих викидів на більш високих ділянках рельєфу, ніж житлові райони.

У зв’язку зі збільшенням труднощів розміщення промислових підприємств у містах і необхідністю поєднання різних зон з протилежними функціонально-екологічними та санітарно-гігієнічними вимогами важливіше значення має встановлення оптимальних режимів взаємного функціонування окремих планувальних елементів зон різного  призначення на основі всебічного аналізу території всієї зони впливу крупного міста.

 

Захист міського середовища

від транспортного шуму

 

У зв’язку з розвитком всіх видів внутрішнього міського та приміського транспорту в межах групових систем населених місць збільшується значущість вирішення екологічних і гігієнічних завдань, пов’язаних з несприятливим впливом транспорту на навколишнє середовище: акустичний дискомфорт, вібрації, забруднення навколишнього середовища шкідливими викидами транспортних засобів, порушення екологічних зв’язків у природних комплексах у результаті прокладання транспортних комунікацій тощо.

До основних планувальних прийомів розміщення транспортних елементів, що забезпечують нейтралізацію несприятливого впливу транспорту стосовно об’єкту, що охороняється, можна віднести територіальні розриви.

Так, при формуванні транспортних зв’язків системи групового розселення не допускається трасування лінійних елементів транспортної мережі по територіях цінних ландшафтів, а також територіях сільськогосподарського та лісогосподарського використання. Швидкісні та вантажні магістралі прокладають у межах СЗЗ і промислово-складських зон, по яристим та іншим незручним для забудови територіям.

Аеропорти й аеродроми розміщують відповідно до вимог СНіП 2.05.08-85 на відстанях від сельбищної території та зон масового відпочинку населення, що убезпечують польоти і допустимі рівні авіаційного шуму, встановлені ГОСТом:

день (7 – 23 год) LAекв. = 65 дБА,  LAmax =85 дБА;

ніч (23 – 7 год)  LAекв. = 55 дБА,  LAmax = 75 дБА.

При розміщенні вертолітних станцій у населених пунктах вибір трас здійснюється з урахуванням рівня шуму на сельбищній території. Траси польотів літаків влаштовують поза житловою забудовою, над водними просторами, зеленими насадженнями, СЗЗ і смугами відведення автомобільних доріг і залізниці.

У містах, що розташовані на залізничних магістралях, передбачають обхідні залізничні лінії для пропущення транзитних вантажних потягів без заїзду в місто. Автомобільні дороги І і ІІ технічної категорії прокладають навкруги невеликих міст (з населенням до 250 тис. чол.), якщо відсутні умови їхнього підключення до системи міських швидкісних магістралей. Крупні комплексні вузли зовнішнього транспорту різного функціонального призначення створюють, як правило, в периферійних зонах групових систем; крупні вантажні двори та сортувальні станції розміщують на підходах до транспортних вузлів міст, забезпечуючи зменшення обсягів перевезення транзитних вантажів на внутрішньовузлових об’єктах. Станції технічного обслуговування транзитного автомобільного транспорту та мотелі розташовують на підходах автомобільних доріг І і ІІ категорій до міст та інших населених пунктів.

При проектуванні генерального плану необхідно прагнути до вибору найбільш раціональної транспортно-планувальної структури міста (чи удосконалення існуючої) з метою запобігання розосередження вантажного руху та зменшення завантаження вулично-дорожньої мережі. Це може бути досягнуто шляхом диференціації магістралей за призначенням, швидкостями руху та видами транспорту. Одним зі шляхів є створення системи вантажних доріг. Прокладати їх слід поза житловими районами, центрами міст, зеленими зонами, бажано по територіях СЗЗ, порушених і незручних землях.

Для найзначніших міст перспективним є створення швидкісних автомобільних доріг, призначених для зв’язку між районами міста і центрами системи розселення (обхідні та розподільчі кільцеві дороги). Вони розміщуються в СЗЗ, на порушених і незручних територіях, у зонах малоповерхової забудови, в смугах відведення залізниці. Часто їх прокладають по тальвегах, балках, ярах, косогорах. Тоді виникають природні екрани – укоси, ефективність яких залежить від висоти.

В умовах складного рельєфу забудова може розміщуватися на схилах місцевості таким чином, щоб магістраль проходила вище забудови. Це дає зменшення рівня шуму в середньому на 7 дБА у порівнянні із забудовою, розташованою вище магістралі (рис. 9). Якщо магістраль проходить по низу схилу, то для досягнення необхідного шумозахисного ефекту забудову рекомендується розміщувати на плоскогір’ї чи в улоговинах схилів у межі звукової тіні, створюваної рельєфом місцевості.

Шляхи зменшення шкідливого впливу і зменшення шуму від транспорту:

використання підземного простору – підземна урбаністика (приклад – Схема организации и использования подземного пространства в генеральном плане Москвы);

диференціація видів транспорту за спеціальними ”смугами” (по швидкості), розділення їх в різних рівнях;

створення вулиць з переважно пішохідним рухом (зменшується рівень шуму на 20 – 30\% від загального рівня, а за загазованістю досягає 50 – 70\% початкових показників – за зарубіжними даними);

 

б

 

 

 

а

 

 

 

 

Рис. 9. Боротьба з транспортним шумом на складному рельєфі:

а – розміщення забудови нижче транспортної магістралі; 1 – вірне рішення;

2 – невірне рішення; б – розміщення забудови вище транспортної магістралі:

1 – вірне рішення; 2 – невірне рішення

 

одним з планувальних прийомів шумозахисту житлової забудови міжмагістральної території (ММТ) є величина розриву  між лінією житлової забудови та проїзною частиною магістральної вулиці чи дороги. Проте зона дискомфорту примагістральної території становить сотні метрів. За СНіП лінія забудови мікрорайону може бути віддалена, наприклад, від проїзної частини магістральної вулиці загальноміського значення на 22 – 30м. На цих відстанях рівні звуку зменшуються лише на 2 – 8 дБА, тобто незначно;

розміщення спеціальних захисних смуг зелених насаджень може додатково знизити рівень шуму не більше як на 2 – 3 дБА. Крім того, листя на деревах і кущах тримається недовго. Шумозахисні якості зелених насаджень помітно проявляються лише тоді, коли вони сформовані у вигляді спеціальних багаторядних посадок (максимально до 10 – 12 дБА). При зменшенні ажурності крон дерев і збільшенні щільності їхнього листя підвищується ефект шумозахисту. Для здобуття більшого ефекту вже у фронтальній підзоні використовують густокронні дерева з обов’язковим заповненням підкронового простору підліском і чагарниками. Особливо доцільно використовувати шумозахисні смуги зелених насаджень при проектуванні швидкісних доріг і магістральних вулиць безперервного руху;

найефективнішим планувальним прийомом захисту від шуму є зонування ММТ, при якому поблизу від транспортних магістралей розміщуються заклади культурно-побутового обслуговування, комунальні підприємства, адміністративно-господарські заклади. У зоні, більш віддаленій від транспортних магістралей, розміщується основний житловий масив підвищеної поверховості, дитячі заклади, школи та місця відпочинку (будівлі більшої поверховості – подалі від магістралі);

сприятливі в акустичному відношенні рішення, при яких житлові групи формуються з будинків ламаної, криволінійної конфігурації в плані;

створення шумозахисних екранів і стінок, споруд, що включають будинки обслуговування (магазини, кафе, ресторани), гаражі, автомобільні стоянки (висотою 8-10 м);

в умовах нового будівництва як придорожні екрани використовують: укоси, виямки, підвищення рельєфу місцевості чи спеціальні земляні вали – кавальєри, які відсипають з ґрунту котлованів будинків і корит замощення проїздів. В об’ємі кавальєру можна розмістити гараж, колектор тощо. Зворотні укоси озеленюють. Їх можна використати для пішохідних доріжок, майданчиків відпочинку тощо. Земляний кавальєр займає значну площу в плані та використовується при наявності вільної території між проїзною частиною й об’єктом захисту. Мало місця потребують так звані сходинкові насипи чи жардиньєри. Такі екрані складаються, як правило, з опорних рам. Форма їх – у вигляді літери А. Ці рами встановлюються через 2-5 м вздовж проїзної частини і з’єднуються за допомогою плит, що утворюють полиці, на які насипають землю для посадки рослин. За відсутності вільних територій з метою шумозахисту використовують екрани-стінки, що виготовляються з різних матеріалів (залізобетону, сталі, алюмінію, пластмас тощо) і різних систем. При проектуванні екрануючих споруд передбачається їхнє багатоцільове призначення (окрім шумозахисту можуть бути опорами для підземних пішохідних переходів або використовуватися для реклами та ін.) (рис. 10);

перспективне використання вздовж магістралей спеціальних типів житлових будинків, що виконують роль шумозахисних екранів (можуть бути значної довжини та захищати від шуму цілий мікрорайон). Це може бути будівля галерейного типу з віднесенням усіх квартир у протилежний від транспортної магістралі бік. Такі будинки називаються шумозахищеними (приклад – вул. Саксаганського, 45 в Києві) (рис. 11, 12);

удосконалення конструктивних рішень існуючих транспортних засобів, спрямоване на зменшення їхньої шумності, рівнів вібрації, токсичності, а також розробка нових систем міського транспорту (монорейкового, трубопровідного пасажирського транспорту). Траси рейкового транспорту повинні прокладатися виключно за межами проїзної частини міських вулиць, переважно на спеціально виділеному полотні, а трасуватися по незабудованим „територіям”, а також в тунелях, виїмках, на естакадах. Всі ці заходи дозволять знизити негативний вплив транспорту на навколишнє міське середовище;

влаштування шумозахисних вікон у будинках;

винесення житла з перших поверхів будівель і влаштування там об’єктів нежитлового призначення (офісів, торговельних, видовищних приміщень, закладів громадського харчування тощо).

Рис. 10. Придорожні екрануючі споруди:

І. Варіанти придорожніх екрануючих споруд; 1 – джерело шуму; 2 – захисна стінка із залізобетону; 3 – насипний ґрунт (насип, кавальєр); 4 – межа звукової тіні; ІІ. Варіанти придорожніх екрануючих споруд з готових збірно-розбірних елементів, заповнений ґрунтом; ІІІ. Шумозахисні екрануючі споруди;

а, б, в – земляні вали (кавальєри); г, д – східчасті насипи; е – розрізи і плани деяких жардиньєрів; ж – рельєфні і П-подібні форми блоків для збірних екранів

 

Рис. 11. Принципові схеми конструкцій зелених насаджень на межі зі звуковим полем (за М.М. Болоховітіной):

1 – шумозахист недостатньо ефективний; 2 – шум додатково затримується смугою чагарнику; 3 – ефект шумозахисту посилюється декількома смугами чагарнику; 4 – екрануючий бар’єр підвищує шумозахисні якості чагарнику;

5 – найбільший шумозахисний ефект дає сполучення варіантів 3 і 4

 

Рис. 12. Ефективність зниження рівнів звуку смугами зелених насаджень різних конструкцій (розміри в м)

 

Поліпшення мікроклімату житлових територій – створення сприятливих умов інсоляції та аерації житлової забудови

 

У результаті оцінки природно-кліматичних умов кожного конкретного міста чи населеного пункту визначають гігієнічні вимоги щодо поліпшення мікроклімату житлових територій (інсоляція, оптимальна аерація, захист від вітру, регулювання сніго- та пилеперенесення).

Оцінка варіантів архітектурно-планувальних рішень забудови з позицій вимог поліпшення мікроклімату провадиться за допомогою графоаналітичних розрахунків і базується на встановлених санітарно-гігієнічних нормативах і показниках.

Інсоляція міської забудови. Режим інсоляції помешкання передусім обумовлюється формою, конструкцією та розмірами світлопройомів, їхньою орієнтацією відносно сторін горизонту, розташуванням елементів будинків (балкони, лоджії, жалюзі, карнизи, виступи тощо) відносно вікон, а також розташуванням оточуючих житлових і громадських будинків.

Крім вимог до тривалості інсоляції, які можуть бути реалізовані лише при проектуванні забудови, вводяться норми орієнтації квартир  для вірної компоновки планів типових житлових будинків. Так, орієнтація вікон житлових кімнат на північну частину горизонту від північно-східної до північно-західної вважається недопустимою для однобічних квартир. У двобічних квартирах на вказану частину горизонту допускається орієнтувати частину кімнат. На західну частину горизонту в межах від південно-західної до західної з північно-західною вікна житлових кімнат у південних районах можна орієнтувати лише при обов’язковому використанні ефективного зовнішнього сонцезахисту. При цьому вважається, що сонцезахист житлових кімнат і кухонь бажаний також при орієнтації їх на інші боки горизонту, за винятком північної. Інсолюватися має не менше однієї житлової кімнати в одно-, двох- і трикімнатних квартирах, не менше двох кімнат в квартирах з 4-х і більше кімнат.

Окрім інсоляції житлових приміщень обов’язково має інсолюватися також територія житлової забудови. Умови створення оптимального інсоляційного режиму на житловій території передбачаються в проекті на стадії вибору архітектурно-просторового рішення забудови. Норми та правила забезпечення інсоляції на житловій території передусім стосуються місць, що безпосередньо використовуються населенням: дитячих ігрових майданчиків, пішохідних доріжок і алей, місць розміщення ігрових пристроїв, лавочок для відпочинку тощо.

Крім прямих сонячних променів (інсоляція) велике значення при планувальній організації житлової території має відбита і випромінювана поверхнями радіація. Її роль підвищується у південних містах у зв’язку з великою інтенсивністю прямого сонячного опромінення. Обмеження притоку прямих сонячних променів до поверхонь досягається за допомогою зелених насаджень і спеціальних конструктивних пристроїв (горизонтальні козирки вздовж фасадів, вертикальні жалюзі, екрани, карнизи, балкони тощо). Відбиваючі властивості та нагрів того чи іншого стінового матеріалу чи покриття безпосередньо пов’язані з кольором і фактурою їхньої поверхні, тобто залежать від оптичних властивостей (коефіцієнту відбиття, поглинання, пропускання). Так, наприклад, температуру поверхні стін можна знизити за рахунок вибору відповідного кольору на 10 – 150С.

Цим факторам має приділятися велике значення при розробці планувального рішення житлової території. При трасуванні пішохідних шляхів, розміщенні дитячих майданчиків та інших елементів, що використовуються населенням, необхідно враховувати розташування поверхонь, які відбивають і випромінюють сонячну радіацію (пішохідні шляхи трасувати не вздовж нагрітих фасадів будинків – у південних містах, в північних містах – навпаки; передбачати можливості одержання додаткової теплової енергії на дитячих ігрових майданчиках, у місцях відпочинку та на спортивних майданчиках).

 

Аерація житлової забудови. Сутність розглядуваного процесу полягає у взаємодії рухомого потоку повітря (вітру) і нерухомих перепон у вигляді будинків, елементів благоустрою, озеленення – забудови в цілому. Забудова впливає на повітряний потік, деформує його напрямок і змінює швидкість. У деяких випадках забудова сама є причиною виникнення повітряних потоків або так званих штучних бризів (при виникненні різниці температур, наприклад, між зеленим масивом і прилеглою територією забудови та ін.).

Вітер, залежно від поєднання з іншими мікрокліматичними чинниками (температура повітря, температура випромінюючих поверхонь, вологість повітря) впливає на формування мікроклімату просторів житлової забудови (простори між будівлями), що має істотне значення при розміщенні окремих елементів житлової території (дитячих майданчиків, пішохідних трас, стоянок автомобільного транспорту, що забруднює атмосферу шкідливими викидами тощо). Сильний вітер впливає на утворення снігових заметів і пилових відкладень на житловій території.

Таким чином, питання аерації нерозривно пов’язані з прийомами планування та забудови, принципами озеленення та благоустрою, типами і конструкціями будівель.

Найактуальнішою є проблема вітро- та снігозахисту житлової забудови для районів Півночі. Для масового будівництва на Півночі житлові комплекси доцільно вирішувати за «закрито – відкритим» принципом, що забезпечує як захист від суворого клімату в холодний період, так і зв’язок із зовнішнім середовищем (але з вирішенням питання захисту від вітру).

Одним з найефективніших прийомів вітрозахисту житлової території є створення спеціальних вітрозахисних екранів, що розміщуються на навітряних межах забудованої території. Такі екрани, тобто спеціальні житлові будинки, повинні мати достатню протяжність, підвищену поверховість, специфічну об’ємно-планувальну структуру.

Через порівняно невеликі розміри «вітрової тіні» на житлових територіях необхідно застосовувати багатократну постановку вітрозахисних екранів по глибині забудови, створюючи так звані аеродинамічні групи (рис. 13). Під аеродинамічною групою слід розуміти групу будівель, об’єднаних зоною аеродинамічного впливу основної вітрозахисної будівлі. Аеродинамічна група обумовлює задану організацію на її території вітрового режиму, завдані зменшення швидкості вітру та відкладення снігу. Аеродинамічні групи при необхідності можуть об’єднуватися в аеродинамічні комплекси, до складу яких входять всі заклади повсякденного обслуговування, школа, дитячий садок-ясла. Для вітрозахисту пішохідних напрямів можуть бути використані додаткові локальні засоби: спеціальні пішохідні галереї, декоративні стінки, стенди тощо. Для районів з вкрай суворим кліматом може передбачатися об’єднання житлових будинків теплими переходами із закладами первинного обслуговування.

У заметільних і вітряних районах крім захисту забудови від вітру мають застосовуватися прийоми снігозахисту. Тут особливу увагу слід приділяти раціональній орієнтації вулиць і доріг (під кутом 20 – 450 до переважаючого напрямку заметілей – оптимальний варіант, шириною понад 3 висоти будівель, незначні розриви між будинками, будинки розташовувати під кутом до напрямку заметілей).

Вітер в умовах піщаної пустелі, як правило, влітку гарячий, сухий і пильний, а взимку – холодний. Тому однією з основних вимог при архітектурно-планувальній організації міст пустелі є вітрозахист. Завдання при цьому – максимально запобігти проникненню в місто зовнішніх запилених потоків (приміськими лісозахисними системами, правильно обраною аерогеліотермічною орієнтацією міста тощо) [1].

 

 

Рис. 13. Аеродинамічні групи з житлових будинків

 

В умовах перегріву в поєднанні зі слабкими швидкостями вітру (штильовими умовами) виникає проблема інтенсифікації провітрювання – «вловлювання вітру». За таких умов планувальна організація забудови повинна забезпечувати оптимальні умови провітрювання житлової території шляхом раціональної організації системи вулиць і пішохідних трас (орієнтація, профіль), співвідношення забудованих, озеленених і обводнених територій.

Всі зміни напрямку та швидкості домінуючих вітрів під впливом рельєфу конкретної території є одним з важливіших вихідних даних при розробці архітектурно-планувальних рішень житлової забудови та виборі типів будинків.

 

Підвищення оздоровчої ефективності системи озеленених територій

 

Озеленені території (як міська система озеленення в цілому ) та їхні окремі елементи (міські й районні парки, сади мікрорайонів і житлових груп, сквери, бульвари, озеленення вулиць) при раціональній організації суттєво впливають на важливіші показники якості навколишнього середовища.

Рослини відіграють величезну роль у процесах газообміну в природі, стримуючи накопичення вуглекислоти й одночасно відновлюючи втрати кисню (стримують розвиток тепличного ефекту в атмосфері, який призводить до підвищення температури біля земної поверхні).

Здатність рослин синтезувати органічні речовини з окису вуглецю в процесі фотосинтезу – найцінніша їх властивість. Ліси поглинають дві третини вуглекислоти, що знаходиться в атмосфері.

Деревна та чагарникова рослинність – це ефективний фільтр, що здатний осаджувати тверді часточки пилу та сажі, які знаходяться в повітрі, поглинати їх з повітря та частково засвоювати газоподібні домішки сірки, хлору, азотисті сполуки тощо.

Гігієнічною особливістю зелених насаджень є їхня здатність зменшувати гучність шуму: звукова хвиля відбивається поверхнею листя і стовбурів дерев, звук поглинається та розсіюється зеленими насадженнями.

Рослини виділяють у навколишнє середовище особливі речовини – фітонциди, які, на думку вчених, відіграють роль вітамінів і провітамінів. Летючі фітонциди пригнічують зріст бактерій і таким чином оздоровлюють повітря.

Велике та різноманітне мікрокліматичне значення зелених насаджень. Рослини здатні захищати від сильних вітрів, пильних бур, зайвої інсоляції, підсилювати сприятливі повітряні течії, зменшувати літній перегрів зовнішнього середовища, змінювати відносну вологість повітря, регулювати температурний режим тощо. Однією з основних властивостей зелених насаджень у поліпшенні мікроклімату є регулювання радіаційного режиму. Кронами дерев затримується до 95\% сумарної радіації, що надходить на поверхні. Це сприяє зменшенню температури повітря озеленених територій на 3– 40 , а в окремих випадках – навіть на 6...80 . Швидкість вітру  на озеленених територіях зменшується на 40...50 а то й до 70\% залежно від повноти насаджень.

Рослинність має величезну різноманітність форм, фарб і фактури, що дозволяє створювати різні неповторні ансамблі.

Повне та всебічне врахування гігієнічних властивостей рослин в усій їх різноманітності – необхідна умова для досягнення засобами озеленення максимального ефекту в поліпшенні довкілля.

Основні вимоги до підвищення оздоровчої ефективності озеленених територій (Краснощекова Н.С., Вергунов А.П.) [19]:

створення єдиної системи озеленених територій міста, лісопаркового захисного поясу і приміської зони, тобто створення безперервного зв’язку озеленених територій на кожному рівні проектування: районне планування, місто, житловий район;

формування, по можливості, крупних природно-планувальних комплексів – територіально та функціонально взаємопов’язаного масиву лісів, парків, садів, водоймищ, заплавних лугів та інших відкритих просторів, враховуючи сільськогосподарські угіддя;

наявність територіального зв’язку відкритих озеленених просторів із забудованими територіями, глибоке проникнення зелених масивів у міську забудову (широкі вводи озеленених просторів на базі наявних лісів, водойм і заплавних земель; менш значні за розмірами паркові «клини»; «острівні» масиви зелені; озеленені набережні тощо);

дотримання принципу раціонального співвідношення відкритих просторів із забудованими масивами. Орієнтовно можна вважати, що масив забудови повинен знаходитися повністю або не менш як на 80 – 90\% у радіусі сприятливого впливу озеленених просторів;

наявність пішохідних ланок: озеленених пішохідних смуг, бульварів, спеціальних захисних смуг різного призначення, що з’єднують крупні паркові масиви та лісопарки з озелененими територіями житлових районів.

Ефект підвищення оздоровчої ролі зелених масивів збільшується при укрупненні їхньої території. Проте укрупнення зеленого масиву має свої межі з позицій вимог архітектурно-планувальних, економічних та інших.

В умовах розташування зеленого масиву (парку, саду) в оточенні транспортних магістралей зона «ураження» масиву газом і шумом може досягати 100 – 200м. При цьому умови для відпочинку поза межами негативного впливу безпосередньо прилеглих до парку вулиць можна забезпечити при площі парку не менше 50 га компактної форми.

Для міст, розташованих на берегах річок, в основі системи озеленення лежить водно-зелений діаметр, де річка з’єднує в єдину систему крупні озеленені території.

У містах, що потребують захисту від сильних вітрів, створюють відносно крупні зелені масиви, що є основою системи озеленення міста й розміщуються на його території, або вводяться у вигляді клинів безпосередньо в житлову забудову, зберігаючи при цьому просторовий зв’язок із ландшафтом приміської зони. До цього додаються спеціальні вітрозахисні смуги.

У районах, що характеризуються великими сніговими відкладеннями, при розміщенні та виборі конструкцій вітрозахисних зелених смуг необхідно враховувати і їхні снігозахисні властивості.

Захисні смуги влаштовують і в містах, де спостерігаються пилові бурі та пилозанесення. Вони розміщуються на межі міської забудови та взаємопов’язуються з системою міського озеленення та комплексом спеціальних меліоративних заходів (поліпшенням ґрунтів, організацією поливу та водовідведення, захистом рослин від суховіїв тощо).

У житлових комплексах зелені насадження розміщуються смугами шириною 10 – 12м вздовж фасадів будинків, ігрових і спортивних майданчиків.

Всебічне врахування відомих закономірностей санітарно-гігієнічного впливу озеленених територій в цілому, а також властивостей окремих рослин у конкретних умовах дозволяє використати внутрішні резерви підвищення ефективності озеленених територій в оздоровленні навколишнього міського середовища.

 

Оптимізація міського середовища в умовах комплексної реконструкції

 

Одним з важливих напрямів перетворення найзначніших і крупних міст є поліпшення гігієнічних якостей історично сформованих районів житлової забудови, створення в них здорових умов проживання. Ця проблема одержує ефективне вирішення в процесі комплексної реконструкції міста на основі узгодженого за етапами реалізації вирішення всієї сукупності задач, пов’язаних із забезпеченням комфортних умов праці, побуту і відпочинку населення й удосконаленням архітектурно-планувальної структури старих районів у розрізі сучасних соціальних, містобудівних і екологічних вимог.

Головне завдання реконструкції – усунути невідповідність між раніше сформованою планувальною структурою та новими вимогами розвитку суспільства. Реконструкція передбачає послідовне перетворення всього життєвого міського середовища з метою підвищення його якості.

На основі комплексної оцінки стану навколишнього міського середовища та загальної концепції перебудови планувальної структури міста визначаються основні вимоги до оптимізації міського середовища. Ці вимоги диференціюються відповідно до рівня проектування: генеральний план міста, проект детального планування району та проект забудови квартально-житлових комплексів з виділенням певного переліку завдань і заходів щодо оздоровлення реконструйованих районів на кожному рівні [1].

Розробка комплексу заходів, що сприяють оздоровленню навколишнього середовища в забудові старих районів, знаходиться в прямій залежності від типів розглядуваних житлових районів (центральні, промислово-сельбищні, нові периферійні райони, приміські населені місця).

Особливо несприятливі умови створюються в житлових районах, розташованих суміжно з промисловою зоною, де дискомфортні умови, що спричинені надмірною щільністю забудови та, як наслідок, відсутністю нормальної інсоляції та провітрювання (аерації) житлових приміщень і територій, посилюються негативним впливом поряд розташованих промислових підприємств (забруднення атмосфери шкідливими викидами, шум, вібрація тощо). Вирішення проблем реконструкції цих районів можна вважати найактуальнішим.

До основних положень реконструкції власне забудови в межах житлової зони належать:

винесення з житлової зони всіх об’єктів, що несприятливо впливають на навколишнє середовище: складські, промислові підприємства, гаражі, комунально-складські зони, транзитні транспортні магістралі тощо;

зниження існуючого високого відсотка забудови до оптимального, що визначається санітарно-гігієнічними вимогами.

Особливо складні завдання щодо поліпшення навколишнього середовища виникають на стадії комплексної реконструкції кварталів усталеної забудови, де основною метою є перетворення старої переущільненої забудови в сучасні житлові утворення, що забезпечують комфортні умови проживання.

До основних санітарно-гігієнічних вимог при реконструкції існуючого житлового фонду належать:

забезпечення інсоляції житлових приміщень і території;

поліпшення умов аерації території;

забезпечення нормативних рівнів шуму в житлових приміщеннях і на території забудови;

захист житлової території від забруднення викидами автомобільного транспорту прилеглих вулиць і магістралей;

раціональне озеленення та благоустрій житлової території.

У випадках, коли можливе значне знесення усталеної малоцінної забудови, прийоми оновлення планування та забудови найбільшою мірою можуть бути узгоджені з санітарно-гігієнічними вимогами. Але у випадках, коли історично сформовані райони забудовані багатоповерховою капітальною забудовою, проведення реконструктивних і оздоровчих заходів зустрічає багато перепон.

У разі унікальності історичного планування та високої цінності житлового фонду з багатоповерхових будинків основним прийомом комплексної реконструкції є перехід від маломірного кварталу, як первинного елемента історично усталеного планування, до більш крупних структурних утворень, а саме, до групи взаємопов’язаних кварталів, розташованих в межах однієї міжмагістральної території, що підлягає одночасній реконструкції.

Реконструкція подібних районів здійснюється методом розущільнення кварталів шляхом знесення малоцінної внутрішньої забудови дворів і модернізації житлових будинків відповідно до сучасних норм. Смуги озеленення там ніде розмістити. Тому доцільно використовувати перші поверхи будинків або цілком будинки вздовж магістралей для розміщення культурно-побутових закладів.

Одна з основних умов при реконструкції усталених районів – удосконалення їхньої планувальної структури, що призведе до поліпшення стану навколишнього середовища за такими важливими факторами, як зниження концентрацій шкідливих речовин і шуму від автотранспорту.

У процесі комплексної реконструкції старих районів особливо важливо забезпечити нормальний інсоляційний режим відповідно до санітарних норм. Якщо відстань між фасадами не перевищує 0,3 – 0,7 висоти затінюючого будинку (для будинків, що розташовані всередині двору), погіршуються умови інсоляції – виникає затінення до рівня другого, третього, а іноді й четвертого поверху.

Основні заходи щодо поліпшення інсоляційних умов такі:

розущільнення забудови кварталів шляхом знесення малоцінного в гігієнічному й архітектурному відношенні житлового фонду до необхідних за умовами інсоляції розривів між будинками (знесенню підлягають дворові корпуси за умови збереження найбільш цінних будинків по периметру кварталів з тим, щоб не порушувати характерний для даного району міста прийом формування забудови вулиць);

перепланування квартир за умови забезпечення двобічної орієнтації приміщень у тих будинках або в окремих їх частинах, де відсутня інсоляція лише з одного боку будинку;

розширення віконних пройомів з метою збільшення інсоляційного кута (в умовах, коли це не протирічить архітектурним міркуванням);

зміна призначення будинку (використання під об’єкти, що не потребують інсоляції (наприклад, майстерні, склади, магазини тощо);

використання перших поверхів багатоповерхових будинків (за умови їхньої невідповідності гігієнічним вимогам для житла) під приміщення нежитлового призначення. В окремих випадках перекривають двір у кварталі на рівні першого і другого поверхів і використовують «терасу» для організації місць відпочинку й ігрових майданчиків для дітей;

використання низької рослинності партерного типу (газони, квітники, низькі чагарники), поодиноких або групових посадок дерев, що не допускають зайвого затінення дворів і фасадів будинків.

Відповідно до вимог поліпшення навколишнього середовища при реконструкції велику увагу приділяють регулюванню вітрового режиму (захист від несприятливого впливу вітрів і створення оптимальних умов аерації). В крупних містах з розвиненим міським автомобільним транспортом важливо забезпечити провітрювання забудованих територій з метою запобігання накопичення в дворах забруднюючих речовин, що знаходяться у викидах автомобілів. Для цього треба розкривати двори в напрямку озеленених територій. Одночасно слід мати на увазі, що на забудованих територіях можуть формуватися місцеві спрямовані потоки повітря – «протяги».

Принципи озеленення в умовах реконструкції такі:

Створення мережі пішохідних напрямів, які трасуються по місцевим вулицям через прохідні двори й існуючі озеленені ділянки. Вздовж цих трас можуть бути створені лінійні посадки, бульвари, озеленені подвір’я та ін.

Утворення в процесі розущільнення кварталів двох типів дворів: невеликого для тихого відпочинку дітей і людей похилого віку та великого за розміром для розміщення ділянки дитячого закладу та майданчиків для спорту.

Створення за умови суцільного знесення великих безперервних систем озеленення зі значними за площею озелененими ділянками різного призначення – садами, бульварами, пішохідними алеями тощо.

Особливу увагу при реконструкції міст, визначенні взаємовідносин штучного та природного середовища привертає проблема збереження архітектурно-містобудівного надбання, охорони та розвитку історичного середовища міста, що, в свою чергу, безпосередньо пов’язана з формуванням ландшафтів міст. Велике значення зараз надається розробці проектів режимних зон, тобто таких, де забудова має вестися з урахуванням збереження пам’яток історії й архітектури в їхньому середовищі. До складу режимних зон входять:

зони, що охороняються;

зони регулювання забудови;

зони обмеження поверховості забудови.

З метою запобігання порушення архітектурно-художньої єдності середовища провадиться попередній ландшафтно-екологічний аналіз району, що підлягає реконструкції.

Таким чином, заходи щодо оптимізації навколишнього середовища при реконструкції міст враховують послідовне перетворення всього його матеріального життєвого середовища. Комплексні проектні розробки мають здійснюватися, починаючи з дослідження існуючого стану міст, встановлення техніко-економічних основ реконструкції, розробки проекту генерального плану та розміщення першої черги будівництва, та закінчуючи проектами детального планування окремих частин міста, оновлення планування та забудови його старих житлових кварталів.

Реконструкція усталених міст і перетворення їхньої планувальної структури – історично обумовлений процес, у ході якого відбуваються докорінні зміни в змісті міської забудови та навколишнього середовища відповідно до потреб людини.

 

Охорона історичного середовища, пам’яток історії,

культури, архітектури

 

При плануванні та забудові міських і сільських поселень необхідно дотримуватися вимог законодавства України, відповідних інструкцій і методичних вказівок щодо охорони та використання пам’яток історії та культури.

Обліку та збереженню у плануванні та забудові підлягають: будинки та споруди, їх ансамблі та комплекси, містобудівні формування, цінні у художньому відношенні ландшафти, твори монументального мистецтва, археологічні об’єкти, пам’ятні місця, які мають історичну, наукову, художню чи іншу цінність, належать до категорії пам’яток історії та культури загальнодержавного та місцевого значення, а також пам’ятки, заново виявлені у процесі досліджень.

Підлягають охороні такі види нерухомих пам’яток історії та культури, що зазначені у табл. 1 [5].

Поряд з пам’ятками історії та культури при проектуванні треба зберігати цінні історичні планування та забудову поселень, унікальний природний ландшафт і пам’ятки природи, видові точки та зони, з яких розкривається панорама пам’яток та їх комплексів.

Виходячи з умов збереження фізичного стану нерухомих об’єктів, відстані від пам’яток історії та культури до транспортних та інженерних комунікацій треба передбачати, м, не менше:

до проїзних частин магістралей швидкісного і безперервного руху, ліній метрополітену мілкого закладання:

в умовах складного рельєфу – 100,

на плоскому рельєфі – 50,

до мереж водопроводу, каналізації і теплопостачання (крім розвідних) – 15;

до інших підземних мереж – 5.

Таблиця 1

Види нерухомих пам’яток історії та культури

 

Пам’ятки

Характеристика об’єктів спадщини

 

Історії

Будинки, споруди, пам’ятні місця, пов’язані з найважливішими подіями у житті народу, з розвитком суспільства та держави, науки і техніки, культури та побуту народів, з життям видатних політичних, державних і військових діячів, народних героїв, діячів науки, літератури, мистецтва, місця їх поховань і масових репресій

 

Археології

Городища, кургани, рештки давніх поселень, укріплень, виробництв, каналів, доріг, давні місця поховань, кам’яні статуї, наскельні зображення, ділянки історичного культурного шару давніх населених пунктів

Містобу-дування й

архітекту-ри

Архітектурні ансамблі та комплекси, історичні центри, квартали, площі, вулиці, залишки планування та забудови населених пунктів; споруди цивільної, промислової, військової, культової архітектури, народного зодчества, а також пов’язані з ними твори монументального, образотворчого, декоративно-приклад-ного та садово-паркового мистецтва

Монументального мистецтва

Художні скульптурні монументи, надгробки, малі архітектурні форми та інші твори монументального та декоративно-прикладного мистецтва, що стоять окремо.

При плануванні та забудові міських і сільських поселень треба враховувати такі зони охорони пам’яток історії та культури:

охоронні зони, до яких входять території пам’яток (земельні ділянки пам’яток у їх історичних і природних межах) з доповненням ділянок прилеглих територій, у межах яких забезпечується фізичне збереження пам’яток та їх найближчого історичного оточення (середовища), а також оптимальні умови зорового сприймання пам’яток (у межах 350 – 500м). У місцях концентрації пам’яток різних видів, об’єднаних спільністю планування, історичного середовища, ландшафту встановлюються групові (комплексні) охоронні зони;

зони регулювання забудови, які прилягають до охоронних зон, що сприяють збереженню містобудівної ролі пам’яток в архітектурно-просторовій організації поселень;

зони ландшафту, що охороняється, до яких входять вільні від забудови території, заплави, схили, пагорки, водойми, рослинність, у межах яких забезпечується схоронність історичного характеру ландшафту поселення та його зв’язків з навколишньою природою;

ділянки історичного культурного шару, які охоплюють території давніх поселень (до XVIII ст. включно), що підлягають археологічним дослідженням.

У стародавніх поселеннях на ділянках забудови та ландшафту, об’єднаних загальною планувальною архітектурно-просторовою композицією, які насичені пам’ятками різних видів, де добре збереглося історичне середовище, встановлюються заповідні зони (території).

У місцях, пов’язаних з історичними подіями, з життям і діяльністю видатних особистостей, створюються заповідні історико-меморіальні зони.

Необхідно суворо дотримуватися режимів зон охорони, конкретизованих стосовно специфіки населеного пункту. У цілому на заповідні території й охоронні зони поширюється принцип регенерації середовища, на зони регулювання забудови – режим реконструкції з обмеженим, частковим і активним перетворенням середовища.

Слід передбачати включення заповідних територій і групових (комплексних) охоронних зон, які охоплюють історичне ядро поселень (ансамблі та комплекси), у систему загальноміських, селищних і сільських громадських центрів, пішохідних зв’язків, туристичних маршрутів.

У зонах ландшафту, що охороняється, треба пере

загрузка...

загрузка...